Останні п’ять років шкільного життя я провів уже в пострадянській школі. Зникли червоні прапори, піонерські краватки, деякі твори із програми з літератури, але освіта за інерцією котилася «на советской скорости». Пам’ятаю, якось у квітні глянув на дошку оголошень, а там проанонсований цікавий захід – Чистий четвер. Ну цікавий хіба що з огляду на назву, за змістом це звичайнісінький суботник, який ще кілька років тому звався ленінським. Згодом кострубату зміну вивісок почав помічати і поза школою. Але саме з неї, як вчив буквар, починається все. Зараз, коли відповідаю на запитання доньки: «Тату, а що ви в четвертому класі з інформатики проходили?», то, стримуючи сміх, пояснюю, що цей предмет «наздогнав» мене лише в десятому і максимум, що ми могли зробити на допотопних компах, – написати за допомогою мови basic якийсь набір слів у стовпчик або рядочком. Тут би й зрадіти з приводу невблаганного прогресу в нашій освіті, але це якщо не зазирати за її фасад. Як і всі держустанови, школа залишається царством бюрократії, корупції, показухи й головотяпства. Звісно, є взірцеві заклади, модерні платні гімназії, вчителі-ентузіасти, які навіть у віддалених селах працюють сумлінно і за покликанням. Але все те відбувається радше всупереч, аніж завдяки усталеному порядку речей в освіті. Шість уроків Перший життєвий урок, який засвоює дитина разом із карлючками в прописах, – подвійні стандарти. Освіта ж бо в нас де-юре безплатна, тож де-факто олівчиком у щоденнику варто записати, яку суму і на що треба принести батькам до школи. Батьки побачили, гроші занесли, напис стерли – і жодна прокуратура носа не підточить. Першокласникові така забава може взагалі бачитися як гра у шпигунів, але, по суті, це перший крок у світ корупції та неофіційних домовленостей. Скільки ще «откритій чудних» може зробити, наприклад, київський учень. Що українська мова – це для казенщини і відбувайлівка на уроках, а на перервах усі включно з вчителями послуговуються «модною» російською. Що не вшанована належним подарунком (на День учителя, 8 березня, день народження – потрібне підкреслити) вчителька може розгорнути терор проти своїх учнів. Що знання можна здобувати у двох режимах: абияк разом з усіма і якісно за гроші у вигляді репетиторства. Другий урок – показуха. Якщо всі учні причепурені, на уроці відповідають тільки відмінники, а педагог зненацька зробився лагідним і уважним, знайте: до школи завітала комісія. Якщо у спортзалі побільшало м’ячів та іншого знаряддя, у бібліотеці – книжок, а в їдальні – цукерок, незабаром вибори і дядя-кандидат демонструє свою турботу. Третій урок – кастовість педагогічного колективу. Побутує міф, що жорстокість і насильство прийшли до школи разом із комп’ютерними іграми. Мовляв, діти попередніх поколінь були добрішими, бо не стріляли у віртуальних монстрів, а одне в одного з іграшкової зброї, чесно поділившись на «наших» і «німців». Насправді ж попередні генерації школярів не мали такого дива техніки, як мобільний телефон, яким можна зафільмувати бійку на задньому дворі. А бійки і жорстокість у дитячих колективах були завжди – зазирніть у дорослу педагогічну літературу. Але реакція класичного педагогічного колективу стандартного ґатунку на будь-який інцидент очікувана: у нас нічого поганого трапитися не може, треба розібратися (за зачиненими дверима), педагоги завжди праві, діти щось поплутали, необережно погралися, ну, може, когось батьки недовиховали, буває. Страусина позиція шкільних адміністрацій консервує конфлікти, замість того щоб їх відрито вирішувати, чим часто викликає мультиплікаційний ефект негараздів. Четвертий урок – особистості не потрібні. Масове казармене виховання колективом теж ніде не вивітрилося зі школи за понад два десятиліття. У великих містах на молодіжні особливості моди увагу звертають менше. Натомість у провінції конвеєр обовванювання працює безвідмовно. Коли я закінчував школу в райцентрі у середині 1990-х, то мав чимало проблем через довге волосся – ну радянська інерція, що з нею вдієш? Але коли у 2014-му (!) криворізького хлопця з оселедцем хочуть виключити зі школи за зачіску, бо вона, бачте, схожа на «ерокез» (граматику криворізьких педагогів збережено), то стає навіть не смішно. П’ятий урок – примат штампів. У початковій школі деякі діти відкривають для себе повний календар сучасних українських свят. Наприклад, хлопчикові, народженому у ХХІ столітті, важко збагнути, з чим його вітають 23 лютого, та й дівчаткам етимологія 8 березня навряд чи зрозуміла. Але «традиції» сильніші за здоровий глузд, і в українській школі й далі шанують загадкові дати із суперечливого світу дорослих. Педагогічний ефект сумнівний: виховується нове покоління тих, хто в дорослому віці любитиме беззмістовні гуляння і вибори за гречку. Шостий урок – шароварний патріотизм. У так званому патріотичному вихованні молоді радянської інерції чи не найбільше. «Дєдушку Лєніна» замінили Шевченком, від казенного культу якого нудить інтелектуально розвинених школярів і тягне позіхати решту учнів. Примітивні віршики, етнографія, густо всіяна забобонами, гімн і державна символіка – ось стандартний багаж «любові до Батьківщини», який пропонує українська школа. Щоправда, тут є надія на швидке одужання: розповіді про Небесну сотню в навчальних закладах, патріотичний підйом у «дорослому світі» викликали непідробний інтерес дітей, як підсумок – навіть у випускних сукнях вималювався тренд до використання державної та національної символіки. Різні дитинства Лакмусовим папірцем сучасної освіти в Україні прийнято вважати кількість і модерновість комп’ютерів у школі. Це щось на кшталт кількості тракторів у колгоспі років 70 тому. Чиновники Міносвіти – люди, як правило, немолоді, й вони самі не так вчилися (!) працювати на комп’ютерах. Але кожна сучасна дитина дошкільного віку здатна впоратися (у межах своїх потреб) із планшетом чи лептопом. Парадоксально: малюк, який ще не вміє читати і писати, може знайти в девайсі цікаву йому гру чи картинку. Є цілком справедливе судження про те, що дитина з легкістю опановує сучасну їй техніку. В ідеалі кількість комп’ютерів повинна дорівнювати кількості учнів у школі, а оскільки дозволити собі таке може не кожен заклад, то похвальба адміністрацій комп’ютерними класами – це вчорашній день. Абсолютна більшість сучасних дітей «озброєна» щонайменше мобільним телефоном, який можна підключити до інтернету. Тому, певно, чиновникам уже варто було б звітувати про якість Wi-Fi у школах, бо «поголів’я» комп’ютерів саме по собі ще ні про що не каже. Якісний доступ до інтернету полегшив би життя й сільським школам, де нерідко класи інформатики обставлені електронними «динозаврами», тоді як у дуже багатьох дітей є цілком пристойні мобілки. Але лише Wi-Fi сільську школу не витягнути із середньовіччя, у якому вона застрягла. Опалення, полагоджений дах, теплий туалет – усі ці побутові, з погляду міської людини, «дрібниці» вимушені вирішувати директори сільських шкіл, перш ніж подбати власне про навчальний процес. А його результати також невтішні: випускники сільських шкіл демонструють удвічі-тричі нижчі результати ЗНО, а з іноземної мови – у три з половиною рази. Дається взнаки не лише жалюгідна матеріальна база, а й соціальна структура сучасного села. Як засвідчують соціологічні дослідження, здатність здобувати вищу освіту краще розвинена в дітей, що виховані батьками, які мають диплом ВНЗ або ж статки, вищі за середні. От і виходить, що серед сільської молоді мотивацію до освіти мають переважно діти тих-таки вчителів і фермерів, для решти вступ до університету (особливо коли батьки такий намір не вітають) здебільшого перетворюється на пригоди в стилі Міхаіла Ломоносова. Сучасні українські школи – цікавий об’єкт для істориків щонайменше ХХ століття. Це і циклопічні будівлі за мізерної кількості учнів у селі, і щорічні ремонти, результати яких не всюди побачиш, і сусідство комп’ютера та зручностей надворі, і, звісно ж, педагоги, серед яких нерідко зустрінеш тих, хто свого часу викладав дітям «Малую Землю» Леоніда Брєжнєва та ностальгує за радянськими порядками, й значно молодших – тих, хто був слухняним адмінресурсом за кожного президента вже незалежної України, тих, хто сумлінно виконував директиви Дмитра Табачника і змушував дітей писати твори на тему «я живу в СНД». Врешті-решт, усі ті, хто, попри непрестижний статус і невелику зарплату й далі вчить дітей, які з вдячністю згадують своїх найкращих учителів. Ті, хто діє всупереч бюрократично-недофінансовано-показушному болоту, яке роками всмоктувало в себе українську освіту.
|
Головна 
