Слово до вчителя - 6 Жовтня 2013

Як учитель у третьому поколінні я пізнавала освітянські реалії протягом усього свого життя. Спочатку на прикладі своїх батьків, бабусі та дідуся, які були вчителями. Згодом, здобуваючи власний досвід, як учитель, завуч, директор школи, працівник системи управління освітою. Зрештою, і нині, як голові парламентського Комітету з питань науки та освіти, мені доводиться щодня мати справу з досягненнями та проблемами українського вчителя.

У парадних промовах можновладці люблять цитувати Івана Франка: "Школа вчителем стоїть". Але реально держава недооцінює й експлуатує вчителя. Учителі відповідають на це мовчазною фрустрацією та відчуженням від впливу на суспільні процеси. Втрачено традицію українського вчительства бути рушійною суспільною силою.

Стрес перший — через мізерне державне фінансування освіти освітянин постійно змушений просити. Учитель просить батьків поміняти вікна у школі, пофарбувати парти, відремонтувати класну кімнату і т. д. Директор стоїть із простягненою рукою перед місцевим відділом освіти. Регіональне управління освіти йде на поклін у міністерство.

Стрес другий — безперервні "реформи", які часто-густо суперечать одна одній. Зазвичай для вчителя вони несуть лише збільшення кількості паперів, які треба переписувати, та спонукають закуповувати за власні кошти нові навчальні посібники.

Стрес третій настає щомісяця під час отримання заробітної плати, коли постає питання, як за ці кошти забезпечити свою сім'ю. Учитель змушений заробляти додатково. У великому місті — це репетиторство, у селі — робота на присадибній ділянці. Не залишається вдосталь часу на самовдосконалення та самовідновлення.

Щоб це відчуття підтримувати, необхідне постійне підживлення педагогічної майстерності, а також відновлення духовних та фізичних сил. Проте коли вчитель безперервно думає про побутові негаразди, мусить весь час "випрошувати", відчуває несвободу, то позитивна вчительська енергія зникає. Це дуже негативно позначається на якості навчання. Учитель із наставника і натхненника перетворюється на звичайного передавача знань. В українських умовах під загрозою такого професійного вигорання опиняється більшість учителів.

Найбільшого успіху досягають освітні системи в країнах, де вчительський фах обирають ті, хто має хист до цієї професії, хто любить дітей і взаємодію з людьми, хто прагне працювати на благо громади і суспільства. Наприклад, фіни кажуть: "Якщо ти хочеш змінити світ, обирай професію вчителя".

Україна — не виняток, що стосується мотивації професійного вибору більшості вчителів, але виняток за ставленням держави до них. При навантаженні 720 годин на рік, Українська держава платить своєму вчителю 3,6 тис. дол. на рік. Для прикладу, Фінляндія при навантаженні 550 годин платить понад 40 тис. дол.

Система не стимулює вчителя зростати професійно. Здобувши повну вищу освіту, часто маючи свою власну сім'ю, молодий учитель на старті кар'єри отримує 9-й розряд тарифної сітки з посадовим окладом 1474 грн. Тобто на "цілих" 327 грн більше, ніж мінімальна зарплата, яку отримує в тій самій школі технічний працівник без вищої освіти. За 12 років, пройшовши через три атестації, вчитель може збільшити базову ставку на... 332 грн. Якщо родина складається з двох учителів, та ще з дітьми, то вона опиняється на межі виживання. Навіть коли цим людям подобається професія, хтось із них буде змушений залишити школу заради більшого заробітку. Ось чому молоді талановиті люди остерігаються професії вчителя в українських умовах.

Нинішня українська система освіти, незважаючи на всі "реформи", живе і працює саме завдяки вчителям, які, попри помилки влади, зайву політизацію і надмірну бюрократизацію, навчають дітей, допомагають їм досягати успіху, несуть справжні цінності.

Але влада послідовно перекручує роль українського вчителя. Сьогодні освітянський корпус хочуть перетворити з хребта суспільства на лакея влади. Владі не потрібен вільний учитель, бо лише він може виховати вільного громадянина. А вільного, здатного критично мислити, громадянина ця влада побоюється. Їй потрібен слухняний, некритичний споживач, сіра маса. Ось і намагається Міносвіти всіляко обмежити можливості для педагогічної свободи вчителів, поставити вчителів та керівників навчальних закладів у позицію прохачів.

Чи може виховати вільного громадянина невільний учитель — учитель, який зусібіч оточений усілякими обмеженнями; учитель, який, висловлюючи власну думку, ризикує втратити місце праці; вчитель, якого можна примусити виконувати роботу, не пов'язану з посадовими обов'язками, навіть іти на мітинг не за переконаннями, а тому, що "згори" примусили?

Мало — підвищити зарплату, поставити обладнання і провести інтернет (хоча сьогодні й це не робиться належним чином). Школа повинна давати вчителю можливість реалізуватися не лише як фахівцю, а й як активному громадянину, котрий прагне зробити щось для своєї громади та країни.

Перший — підвищення соціального статусу вчителя. Якщо ми орієнтуємося на європейську спільноту, освітяни за рівнем доходів і соціальним статусом мають належати до середнього класу. Перша каденція українського парламенту усвідомлювала це. Народні депутати Верховної Ради першого скликання заклали до статті 57 Закону "Про освіту" норму, згідно з якою посадовий оклад вчителя має бути не нижчим від рівня середньої заробітної плати у промисловості. Тепер ця норма вилучена з законодавства. Ми внесли законопроект, яким пропонується повернути зазначені державні гарантії для освітян.

За оцінками Міністерства фінансів, на реалізацію цієї норми бракує 58 млрд грн. Звісно, неможливо одномоментно збільшити бюджет на таку суму. Необхідно розробити чітку програму визначеної тривалості поступового підвищення оплати праці і досягнення визначеного законодавством рівня. Ця програма має супроводжуватися підвищенням рівня кваліфікації педагогічних працівників. Високий рівень кваліфікації і тривалість професійного досвіду має істотно впливати на рівень оплати праці. Тоді в освітян буде реальна мотивація працювати над розвитком своєї професійної майстерності.

Другий — модернізація системи професійної підготовки та підвищення кваліфікації. Педагогічна освіта має стати найбільш модерною освітою. Вона покликана випереджати час, проектувати майбутнє, застосовувати найсучасніші педагогічні технології.

Сучасна педагогічна освіта має бути спрямована на нову роль учителя в інформаційному суспільстві. Вчитель уже не може бути виключно передавачем масиву знань, а повинен стати лідером, який надихає до пізнання, вчить шукати інформацію, класифікувати її, критично аналізувати. Учитель має бути здатним творити систему цінностей учнів, утверджувати ці цінності власним прикладом.

Особливістю професії вчителя є те, що впродовж усієї своєї кар'єри він повинен безперервно розвиватися та вдосконалюватися. Необхідною передумовою професійного зростання є взаємна підтримка вчителів та обмін професійним досвідом. Школа в цілому має стати професійною спільнотою, яка навчається.

Підвищенням кваліфікації вчителів займаються обласні інститути післядипломної освіти. Вчителі зобов'язані там проходити курси підвищення кваліфікації. У них практично немає вибору — де й чого саме навчатися. З іншого боку, інститути післядипломної освіти не мають особливої мотивації до розширення пропозиції курсів та підвищенні їх якості, бо фінансування від цього не залежить, а визначений учительський контингент обов'язково до них прийде.

Необхідно дати вчителю вибір — де і які курси проходити. Так зробила Польща. Наші західні сусіди демонополізували ринок післядипломної освіти. Там кошти на професійну підготовку вчителів виділяються школам, а вчитель сам вирішує, які курси в якій установі прослухати. Це привело до конкуренції між закладами підвищення кваліфікації, а отже до зростання багатоманітності та якості курсів. Держава надає ліцензії й акредитує такі заклади.

Третій — свобода професійної реалізації вчителя. Сьогодні влада намагається контролювати кожен рух учителя. Недавнє вересневе нововведення — заборона використовувати навчальні посібники для 1-х, 2-х і 5-х класів, виданих до 2012 року. Важко знайти розумні аргументи для такого рішення. Чому вчитель не може використовувати цілком придатні, на його думку, збірники диктантів, задачники або хрестоматії, які також мають гриф МОН, але видані раніше? Напрошується висновок, що мета цього рішення — меркантильна: примусити закуповувати нові посібники, випущені наближеними до керівництва МОНу видавництвами, які виграли тендер на друкування підручників за новими освітніми стандартами. Ця "новація" демонструє рівень свободи українського вчителя.

У провідних освітніх системах держава значно більше довіряє вчителю. Модель має такий вигляд. Центральні органи влади творять освітню політику, затверджують державні освітні стандарти у вигляді навчальних результатів, яких необхідно досягти. Місцеві управління освіти відповідають за створення умов для викладання та навчання. А вчитель вирішує, як будуватиме навчальну програму, щоб досягти визначених державою результатів, якими методиками користуватиметься, які підручники обиратиме, де підвищуватиме свою кваліфікацію.

У тому чи іншому вигляді всі ці ідеї обговорюються або вже імплементуються в системах освіти різних країн. Ми маємо славні освітянські традиції, які слід зберігати, і водночас — величезну кількість кращих зарубіжних практик, які можемо застосовувати.

Розумію аргументацію багатьох освітян, що в нинішніх обставинах говорити правду вголос небезпечно. Але ніхто не може завадити нам критично думати, проектувати зміни, обговорювати їх у громаді, просувати в соціальних мережах, у ЗМІ, навіть у коментарях під цією статтею на сайті DT.UA.