Профіль чи профанація? - 4 Вересня 2013

Особливість теперішньої ситуації в середній освіті полягає в тому, що навчально-методичне забезпечення, функціонування навчальних закладів відбувається в умовах, коли «знову» одинадцятирічна школа діє відповідно до Концепції загальної середньої освіти (дванадцятирічна школа), затвердженої спільною постановою колегії МОН України та Президією АПН України у 2001 р.

Ця нелогічна ситуація консервується вже четвертий рік поспіль. За цей час було прийнято нову редакцію Державного стандарту загальної середньої освіти, прийнято Національну стратегію розвитку освіти в Україні на період до 2021 року, перелицьовано, найбільше з гуманітарних предметів, навчальні плани і програми. Проте все це здійснюється в умовах, коли зберігає свою легітимність Концепція дванадцятирічної освіти. Це парадокс, який не має раціонального пояснення і породжує чергові неузгодженості. При цьому час від часу з’являються нові (у багатьох випадках – трохи перероблені старі) документи, які відразу ж їх ідеологами позиціонуються не менше, як «революційні», «інноваційні» тощо. Останнім за часом прикладом напрацювань такого штибу стала нова редакція Концепції профільного навчання, ухвалена Міністерством освіти і науки на серпневій колегії.

Не дивлячись на те, що представлений документ позиціонується як ніби-то новий, насправді це не що інше як чергова, вже третя, редакція концепції профільного навчання. Перша, розроблена науковцями Інституту педагогіки НАПН України, датується 2003 р., а друга – 2009 р. Обидві розроблялися для дванадцятирічної школи, у структурі якої старша школа мала бути трирічною (10-12 класи).

Аналізу їх реалізації хоч би на рівні допрофільного навчання, яке вже було розпочате у контексті 12-річної школи, зроблено не було. Без цього ситуація виглядає так, що нову редакцію розроблено заради самого факту появи нової редакції. Хоч з-поміж всього нового у ній якраз найменше, а буквальних повторень формулювань з редакції 2009 р. вдосталь.

Намір оптимізувати співвідношення інваріантної (обов’язкові для вивчення предмети) та варіативної (предмети за вибором) складових на користь останньої сам по собі не викликає заперечень; розмови про «роздутість» розкладу учня точаться не перший рік. Проте у концепції не дано відповідей на ряд важливих викликів. Якщо у старшій школі залишити лише 6 обов’язкових предметів, то у якому класі й у який спосіб буде завершуватись опанування учнями предметів, що не потрапили до названої вище «шістки»?

Важливо пам’ятати, що зміст і якість освітніх послуг, а також вимоги до навчальних досягнень учнів, передбачені Державним стандартом загальної середньої освіти, ніхто не вправі ні скасувати, ні самочинно звузити. Конституція України не лише гарантує, а також зобов’язує громадян здобути повну загальну середню освіту. Це може відбутися або у стінах школи, гімназії, ліцею, або ж у закладі професійно-технічної освіти, або ж у ВНЗ I-II рівнів акредитації. У цьому сенсі наша країна справді єдина у світі (й це велике досягнення), де повна загальна середня освіта є, так би мовити, «неуникною». Відповідно вивчення загальноосвітніх предметів розтягнуто на всі роки шкільного навчання. Українська модель старшої школи суттєво відрізняється від європейської чи північноамериканської. Там до старшої школи йдуть, як правило, лише ті учні, які вже завершили обов’язкову базову освіту й мають намір здобувати знання саме з обраних ними профільних предметів з тим розрахунком, щоб вступати чи то до університету, чи то до закладу професійної освіти. Відтак, фактору «недовивчених» в основній школі предметів немає.

У рамках української освітньої моделі, де старша школа – це не окрема ланка (ступінь) освіти, а лише пересічний завершальний її етап, механічно припинити вивчення тих чи інших предметів у 9-му класі під гаслом профілізації старшої школи означає поставити під удар не лише освітню долю багатьох молодих людей, а також втратити, щонайменше у комунальних навчальних закладах, підготовку майбутніх фахівців з математики, фізики, хімії, біології, географії. Для приватних навчальних закладів, на мою думку, поле діяльності було б максимально розширене, адже справжня спеціалізована підготовка з цих предметів там збережеться, а попит на такі заклади зріс би в геометричній прогресії. Звісно, винятково серед батьків, які мають гроші, щоб оплачувати навчання своїх дітей у таких закладах.

Якби ми мали іншу стартову позицію, якби повною загальною середньою освітою в Україні вважалася, наприклад, освіта на базі основної школи (9 класів), тоді і можливо, і й необхідно було б відокремити старшу школу як окремий ступінь середньої світи - ліцей, перейти на концентричний принцип побудови навчальних планів і програм (вивчення матеріалу, визначеного Державним стандартом завершувалося б у 9 класі, а в 10-11 учні опановували б основи наук на більш високому рівні) зі всіх предметів, а також надати учням старшої школи право вільно обирати профільні предмети, а вчителям працювати за тьюторськими технологіями.

У такому разі класи на рівні старшої школи комплектувалися б не стільки за віковими параметрами, як тепер, скільки за способами діяльності: дослідження, проектування, творчість. Відтак, з одного боку, учень, який свідомо, а не тому, що іншого варіанту в нього немає, вступив до профільної старшої школи, у співпраці з тьютором конструював би власну індивідуальну освітню траєкторію, набував життєво важливих компетентностей у соціумі, в якому йому належить діяти по завершенню формальної освіти, а з іншого – освітній процес не обмежувався б прокрустовим ложем класно-урочної системи, неодмінним атрибутом котрої залишаться будівля школи, 45 хвилинні уроки, «великі» й «малі» перерви, облік відвідування тощо.

Проте маємо іншу законодавчу ситуацію й змальований вище сценарій може розглядатися лише як гіпотетичний. До того ж, за усталеною практикою, на державну підсумкову атестацію у випускному класі та на ЗНО виносяться винятково предмети інваріантної складової й не виносяться предмети, які не вивчалися учнями у старшій школі.

Без концептуального розв’язання цієї двоєдиної проблеми: не «опуститися» у будь-якому профілі з будь-якої навчальної дисципліни нижче вимог Державного стандарту, з одного боку, й не обірвати у 10-му класі вивчення предметів, цілком реальними є ризики, що для частини старшокласників навчання за певним профілем, який у більшості випадків обиратиме школа, а не учень, стане непереборною перешкодою для проходження ЗНО з інших предметів, які не були передбачені для його профілю, а відтак і для здобуття вищої освіти за певним напрямом та спеціальністю.

Інший виклик стосується фінансування «необов’язкових» предметів. За недоброю традицією коштів на фінансування навчальних годин цих предметів за вибором у місцевих бюджетах бракує і, як наслідок, у конструкції, наприклад, 18 годин (обов’язкові предмети) + 20 годин (предмети за вибором) таїться загроза, що в багатьох районних і сільських школах предмети за вибором не викладатимуться. Відтак, буде ще більше звужено доступ до освіти учням, які навчаються у звичайних, а не «елітних» закладах.

Важливою відмінністю між прийнятою та попередніми двома редакціями концепції є те, що перша і друга були розраховані на трирічну старшу школу, а теперішня – на дворічну. У концепції ж немає відповіді на запитання, як українські старшокласники й педагоги в умовах обмеженого фінансування й дворічного циклу старшої школи зможуть досягти результатів профільного навчання не гірших, ніж у європейських країнах з їх незрівнянними фінансовими можливостями й 3-5 річною старшою школою.

У новій редакції концепції міститься розлогий пасаж: «В умовах неможливості та недоцільності механічного запозичення зарубіжних практик функціонування профільної школи важливим для України є кореляція розвитку національної освіти зі світовими тенденціями організації профільного навчання, що відкриває нові перспективи інтеграції в освітній та професійний простори зарубіжної спільноти». Вірогідно, цей текст мав би дати відповідь на запитання про невідповідність загального спрямування упровадження профільного навчання, запропонованого у проекті, загальноєвропейським тенденціям.

Визнаючи, що в умовах теперішньої моделі загальної середньої освіти, після скасування у 2010 р. трирічної старшої профільної школи, застосування в Україні досвіду і практик європейських країн стало «неможливим», далі у тексті зроблено намагання обґрунтувати це загальною тезою про «недоцільність механічного запозичення зарубіжних практик». Щоправда, жоден з практиків чи експертів ніколи й не закликав до «механічного запозичення зарубіжних практик». З нової редакції концепції слідує, ніби-то, що «профілізація старшої школи в Україні відповідає загальному контексту розвитку старшої школи в зарубіжжі», де, переконують укладачі концепції, «тривалість профільного навчання у середньому становить 2-4 роки».

Насправді, становить не 2-4, а 3-4 роки. Немає жодної країни – члена ЄС, де б здобуття повної загальної середньої освіти становило менше 12 років, у Європейському Союзі немає дворічної старшої профільної школи. Старша школа у країнах – членах ЄС – це щонайменше 3 роки (Греція, Данія, Ірландія, Голландія, Німеччина, Норвегія, Португалія, Фінляндія, Франція, Швеція, Шотландія), а то і 4 (Австрія, Англія, Уельс, Бельгія, Люксембург, Північна Ірландія), і навіть 5. Дворічна старша школа збереглася лише у Білорусі та в Росії. Схоже, маємо справу з таким собі «особливим українським шляхом» у профільному навчанні.

Також у концепції визначається 6 базових предметів (українська мова та література, іноземна мова, історія України та всесвітня історія, математика, природознавство, фізична культура), на вивчення яких виділяється по три години на тиждень у 10 та 11 класах. При побудові навчальних профілів природничого спрямування замість предмету «Природознавство» вивчаються на профільному або базовому рівні предмети природничого циклу (астрономія, біологія, географія, екологія, фізика, хімія). При побудові математичних – до трьох годин інваріантної частини додаються п’ять годин, які розподіляються між алгеброю та геометрією; при профільному вивченні української філології – вісім годин розподіляються на вивчення української мови та літератури; іноземної філології – на вивчення першої та другої іноземних мов тощо». Такий само підхід застосовано й щодо спеціальних курсів, «вибірково-обов’язкових» предметів, курсів за вибором, факультативних курсів.

Ця частина концепції, що нагадує витяг з Типового навчального плану, спричинила найбільше коментарів, більшість із яких полягали у тому, що це призведе до «звільнення», «відлучення» тощо частини учнів від вивчення важливих предметів, зокрема, природничого циклу. На мою думку, кількість обов’язкових для вивчення предметів на рівні старшої школи таки потребує серйозного перегляду, але робити це слід украй виважено. Незалежно від профілю, кожен учень повинен здобути (наприклад, з біології, хімії чи то фізики) знання на рівні, не нижчому, ніж це передбачено Державним стандартом. Чи можливо це у принципі, якщо предмети інтегруються і на вивчення відводиться набагато менше уроків? Якщо не скоригувати вимоги Державного стандарту (а цього превентивно не було зроблено), то, очевидно, що досягти цього практично неможливо. Це питання «кавалерійською атакою» не вирішити; потрібні серйозні дослідження.

Також, попри намагання, у новому варіанті концепції не запропоновано прагматичних і реальних шляхів розв’язання проблеми організації повноцінного профільного навчання в умовах сільської школи. Формулювання на кшталт «профільне навчання може реалізовуватися за індивідуальними планами і програмами», а тим більше «за дистанційною формою навчання чи у формі екстернату»; «програма розробляється на замовлення учня і його батьків»; «учителі широко використовують технології навчання на партнерських засадах, виступаючи консультантами у розробленні та реалізації індивідуальних програм» тощо на рівні теорії є коректними, але на стадії втілення в умовах сільської школи – практично нездійсненним.

Серед «новацій» нової редакції концепції – жорстка вертикаль управління навчально-методичним процесом. Не лише навчальні програми базового та профільного рівнів розробляються та затверджуються МОН, а навіть розроблені школами програми курсів за вибором і факультативів мають право на життя лише за умови, що їх погодять предметні комісії Науково-методичної ради з питань освіти Міністерства освіти і науки України.

Практика ж говорить про те, що від багатьох регуляторних функцій на рівні міністерства час відмовитись. Якщо стосовно погодження на рівні міністерства навчальних програм базового та профільного рівнів певна логіка є (чи варто цю, теперішню, модель управління процесом зберігати на майбутнє – питання для обговорення), то зберігати й надалі монополію інституцій при міністерстві на погодження навіть програм курсів за вибором й факультативів недоцільно ні з точки зору менеджменту, ні з огляду на технологічні складнощі. Практично неможливо досягти того, щоб не пізніше другої половини серпня, у період відпусток членів предметних комісій Науково-методичної ради з питань освіти МОН України, всі українські школи спромоглися отримати з Києва погодження на використання таких програм. Розпочинати ж викладання курсів, не маючи погоджених програм, - накликати санкції проти завучів і директорів шкіл з боку усіляких контролюючих органів.

Очевидно, що дискусія у суспільстві щодо проблем профільного навчання не може завершитись прийняттям нової редакції концепції. До 2018 р. є невеликий запас часу, як на теоретичні пошуки, так і, що важливіше, створення належної лабораторної та дослідницької бази у школах, вирішення питань оплати праці педагогів та інших викликів, що існують чи виникнуть у майбутньому.