Початкова школа (Сергій Жадан) - 31 Серпня 2012

Уві сні я усвідомлюю, як багато пропустив, наскільки зайвим та непотрібним є для мене в моєму теперішньому віці це навчання, проте так само усвідомлюю, що подітися просто немає куди, і я просто мушу далі ходити до школи, наживаючи собі неприємності.

Безвихідь посилюється тим, що навіть уві сні я розумію, наскільки дивним виглядає ця моя шкільна повинність – адже, здавалося б, школа для мене давно скінчилася, я давно вільна людина, в мене інше життя й інші проблеми, але тут стався якийсь часовий розлам, щось пішло не так, я знову опинився в цих дивних і неприємних обставинах, і мушу тепер виборсуватися з-під зовнішнього тиску.

І так кожного разу, один і той самий сон, одне й те саме відчуття загнаності, та сама паніка, та сама безвихідь. Школа переслідує мене, очевидно, щось там свого часу я не довчив, раз вона так мене доймає всі ці роки. Ось лише що саме?

Зі школою в мене все було гаразд. Навчався я легко, з учителями не конфліктував, особливих проблем не було. Навіть предмети, котрих я не розумів, як то алгебра чи геометрія, особливого роздратування не викликали.

Зрештою, думав я, нічого страшного – закінчу школу, викину з голови всі ці точні науки за непотрібністю. Так воно й сталося згодом. Гадаю, в цьому була певна форма конформізму – сприймати все, що тобі пропонують, наперед знаючи, що більшість із запропонованого тобі є звичайним баластом, шлаком, яким так ніколи й не скористаєшся.

Можливо, сьогодні пам'ять нагадує мені саме про ці постійні компроміси, про відсутність спротиву, про дитячу безтурботність, за якою приховувалось небажання виділятися. Час минув, особливо ностальгійних спогадів школа в мене не викликає.

Я добре влаштувався в цьому житті. Я максимально убезпечив себе від контролю й тиску, від перевірок та іспитів, від необхідності щось зазубрювати й неможливості оминути ранкові переклички.

Моє життя щонайменше нагадує навчальний процес – я нікому нічого не винен, я нікому нічого не доводжу, я не мушу нервувати й пітніти від страху, я не зобов'язаний демонструвати старанність і посидючість.

Мені не потрібні оцінки, я не потребую заліків, мені не потрібно думати про режим і шкільну програму, мені не обов'язково знаходити з кимось спільну мову та сприймати чиюсь точку зору. Я веду достатньо асоціальний спосіб життя. Гадаю, саме тому мені сняться шкільні аудиторії.

Адже що таке школа? Школа – це тиск і пресинг, контроль та уніфікація. Школа – це дисципліна й знеособлення, авторитаризм і кон'юнктура. Муштра, страх і ненависть. Звички, принципи й комплекси.

Радість того, що все завершилось, і розпач від того, що нічого не повернеться. Найщиріші захоплення й найбільш люта неприязнь. Пошуки того, як усе має бути, й розуміння, як бути не повинно.

Модель життя, військові маневри, в яких ти береш участь в якості гарматного м'яса. І коли добігаєш до фінішу, навіть не помічаєш, що обставини змінились, змінилися правила гри, а ти й далі біжиш своїм маршрутом, зберігаючи при собі лише необхідну тобі частку з усього того огрому життєвої науки, якою тебе завантажували весь цей час.

Школа – необхідне всім нам випробування, з якого ми, зазвичай, виходимо змужнілими, проте рідко виходимо милостивішими. Я до кінця життя з ніжністю буду згадувати своїх однокласників, хоча з жодним із них не підтримую стосунків.

Я не пам'ятаю нічого, чому мене навчали вчителі, проте пам'ятаю їхні голоси та погляди. Я просто намагаюся не думати про школу, про класи й спортзали, їдальні та коридори, змінне взуття й новорічні концерти, весь той шал і прокляття початкових класів, коли закладалися наші характери, наша віра й наш скепсис.

Хіба що кожного серпня, в останні літні дні, коли сонце світить так тривожно й непевно, і тумани зранку обступають будинки й мости, коли таким знайомим та безборонним видається тепло, я дивлюся на дітей, котрі йдуть, навантажені щойно купленими шкільними портфелями, і думаю з мало прихованою зловтіхою: "З першим вересня, малята!"