І була в цьому пекуча потреба. Річ у тім, що деяке послаблення політичного гніту, до якого мусила вдатися партія після смерті Сталіна, бажаючи уникнути поглиблення політичної кризи (так звана хрущовська відлига), призвело до активізації суспільно-політичного і духовного життя в усьому Союзі. Воно почало виходити за передбачені режимом межі. Командно-адміністративна система побачила в цьому загрозу своїй монопольній диктаторській владі ("розхитування корабля", за проникливим виразом Хрущова) і вдалася до профілактичного придушення. Під тиском сталіністів Хрущов поступово відмовлявся від своїх реформаторських намірів, та й самі ці наміри були надто обмежені, до того ж на них спотворливо накладалися суб'єктивізм і самодурство самого Хрущова. Почалися гучномовні проробки творчої інтелігенції, в якій деспотична влада завжди вбачала і завжди вбачатиме головного порушника спокою і головного свого ворога. Відбулися дві на широку ногу поставлені й бучно розпропагандовані "зустрічі" Микити Сергійовича Хрущова з діячами мистецтва і літератури: в 1962-му і 1963 рр. На першій з них було дано сигнал до наступу по всьому фронту на так званих формалістів і абстракціоністів. На фальшивому офіційному жаргоні так називали всіх неслухів, усіх хоч трохи схильних до незалежного творчого мислення та естетичних пошуків. Певна річ, не інтересом до тонкощів художніх засобів керувалися вожді, а бажанням, використовуючи свою владу, перекрити будь-які ходи до незалежної людської думки, тримати письменників і діячів мистецтв у ролі "автоматників партії" (знаменита формула Хрущова). Звозили літературно-мистецький "актив" з усього Союзу. Від України на цю "зустріч" було запрошено кількох старших літераторів і несподівано, в придачу, — мабуть, для постраху, для науки — кількох молодших: Івана Драча, Миколу Вінграновського і автора цих рядків. З усією українською "делегацією" приїхали поїздом до столиці. Готель "Москва" коло Красної площі було віддано на день чи два "діячам літератури і мистецтва". З готелю нас автобусами привезли на Ленінські гори, до якогось будинку прийомів чи що, неподалік нового величного корпусу Московського університету. Довго чекали приходу вождів. Метиковані московські літературно-мистецькі зірки обсіли в малому залі блискучого редактора "Известий" хрущовського зятя Аджубея. Там точилася жвава розмова. Про що — не знати: ми, провінціали, збували час у коридорах. Диво дивне, але в коридорі тупцював туди-сюди і сам Євгеній Євтушенко. Знехтував Аджубея? Розгадка настала, коли відчинилися двері знадвору і до коридору рвучко ввійшов… сам Микита Сергійович, а за ним і вся армада вождів і вожденят. І перший, кого побачив Микита Сергійович і кого зацікавлено привітав, був найславетніший поет доби. Нас запросили до просторої світлої зали, в якій було не то три, не то чотири довжелезні ряди столів, уставлених наїдками і напоями. Їсти й пити, звичайно ж, ніхто не поспішав — настрій був надто урочистий, а водночас і досить тривожний: усі розуміли, що йтиметься про розігнану виставку московських художників у Манежі та відповідні уроки для всіх. Микита Сергійович надав слово для доповіді Ільїчову, але її сповна можна було прочитати хіба що в наступних випусках газет, а тут темпераментний Микита Сергійович, не терплячи казенної нудьги, підхоплювався після кожної фрази Ільїчова зі словами про "ідеологічних диверсантів", "формалістів", "абстракціоністів" та "педерастів" у мистецтві, і слова його сягали такої конкретної виразності, що їм міг би позаздрити будь-хто із нинішніх поетів-матюкальників (хоча Хрущов, не бувши поетом, напряму публічно не матюкався, а досягав ефекту іншими сильними словами та їх інтонуванням). Дуже виразно пам'ятаю, який сором відчували ми після тих ганебних сцен, коли Хрущов обливав брудом талановитих людей, бризкав слиною, обзиваючи художників педерастами (дуже любив це слово і весь час із ним вискакував, перериваючи офіційного доповідача секретаря ЦК КПРС з ідеології Л.Ільїчова, а поважна сивочола інтелігенція сиділа, втупившись у підлогу і ховаючи очі одне від одного або пригощаючись чимось із багато заставлених столів), і тільки один Ілля Еренбург наважився, хоч і в непрямій формі, але досить прозоро заперечувати ошалілому вождю (його єдиного, на диво, Хрущов не наважувався грубо обривати), захищаючи Фалька та мистців-"педерастів", серед яких був і Ернст Неізвєстний, якому через кільканадцять літ судилося стати автором знаменитого метафоричного нагробка тому ж таки Хрущову (мінливість долі!). Хитро виступив Євгеній Євтушенко. Не вступаючи в полеміку з Хрущовим, він натомість, нібито підтримуючи його політику десталінізації (про яку той уже не дуже й волів згадувати), довго громив Мао Цзедуна. Хто хотів, міг шукати в цьому підривну ідею демократизації. Хрущову ж, можливо, приємно було чути, що його підтримують у такій дражливій і ризикованій (геополітично) темі, як протистояння з великим Мао… Інші промовці переважно дякували Хрущову за мудрі думки. Після, сказати б, напруженого робочого дня армада служителів різних муз вечеряла в просторому залі ресторану готелю "Москва", спеціально для них гарно обставленому. Ми втрьох — Вінграновський, Драч і я — влаштувалися за одним столом. До нас підсів Леонід Миколайович Новиченко, цікавився нашими враженнями. Враження були дуже кепські (насамперед від агресивного поводження Хрущова, від усього брутального образу вождя), і ми цього не приховували. Леонід Миколайович сам був стривожений, але на правах старшого товариша й опікуна намагався нас заспокоїти: воно-то, мовляв, висловлюється він не дуже "изящно", він же з трудового народу, — але ж яка житейська мудрість і т.д. Підійшов Максим Тадейович Рильський, усміхнувся і каже іронічно: "Ну что, отделались легким испугом?". Цей жарт нас здивував, бо ми тоді ніякого "испуга" не відчували, а переживали сором за все, що бачили і чули… Згадую про це лише для того, щоб читач з молодшого покоління уявив, у якій атмосфері жили і робили свої перші кроки, чому протистояли ті, кого пізніше назвали "шістдесятниками". Повернувшись додому, в новорічному числі "Літературної України" мали задоволення прочитати редакційну статтю: "У 1963 рік літератори і митці вступають наснаженими недавньою зустріччю з керівниками партії і уряду. Письменники Радянської України безмежно вдячні Центральному Комітетові і особисто Микиті Сергійовичу Хрущову за непослабну увагу до питань літератури, за піклування про її дальші успіхи. Думки, висловлені товаришем Микитою Сергійовичем Хрущовим під час відвідання Виставки московських художників і на зустрічі з діячами літератури й мистецтва, та промову секретаря ЦК КПРС товариша Л.Ф.Ільїчова, виголошену на цій зустрічі, письменники сприйняли як ясний ідейний дороговказ для своєї дальшої творчості". У розвиток хрущовських вказівок, виголошених на виставці в московському Манежі, в ідеологічних і літературних комендатурах усіх республік та областей кинулися шукати власних "формалістів" і "абстракціоністів". В Україні першими названо Ліну Костенко, Івана Драча, Миколу Вінграновського, потім цей список збагачувався (аж поки не дійшло до політичних звинувачень та арештів, але то вже інша тема). Почалася справжня вакханалія вірнопідданства, моральної нерозбірливості й естетичного невігластва, щоб не сказати людської глупоти. Але, на відміну від кампаній сталінських часів, лунали голоси завуальованої, а то й прямої остороги, заклики до поміркованості. Зокрема Максим Рильський у статті "Серйозна річ — мистецтво" ("Літературна Україна" від 29 січня 1963 р.) недвозначно радив: "Було б дуже прикро, коли б у нас почали робити з московської зустрічі та з відгуків на неї в пресі швидкі, "скоропалительные", "організаційні" висновки…". І навіть нестримний апологет Хрущова Андрій Малишко у статті під характерним для цього роду виступів заголовком — "Ближче до людських сердець" ("Літературна Україна" від 8 січня 1963 р.), — звично тавруючи "абстракціоністів", водночас фактично намагався вивести з-під удару Миколу Вінграновського, Івана Драча, Євгена Гуцала. Ситуація погіршилася після другої "зустрічі" Хрущова з діячами літератури і мистецтва, яка відбулася 8 березня 1963 р. і дала новий поштовх полюванню на відьом. Цього разу йшлося вже не стільки про "формалістів", "абстракціоністів" і "педерастів", скільки про тих, хто (цитую) "судит о действительности только по запахам отхожих мест, изображает людей в нарочито уродливом виде, рисует свои картины чёрными красками". Партія чутливо вловила суспільну тенденцію до критичної оцінки казенного одописання, яке всім набридло. Тут, на погляд вождів, крилася небезпека, треба було підтримати слухняних виконавців "соцзамовлень". А тому — "надо дать отпор любителям наклеивать ярлык "лакировщика" тем писателям и деятелям искусства, которые пишут о положительном в нашей жизни". Тих же, хто, мовляв, вишукував "чорне", Хрущов запропонував називати дьогтемазами, і цей термін на деякий час заполонив пресу. Окремо Хрущов напосівся на Віктора Некрасова за його нариси із закордонних поїздок та нібито неповагу до робітничого класу. Тож тепер в один ряд з московськими крамольниками (Еренбург, Євтушенко, Вознесенський, Ахмадуліна — це тільки з письменників) в Україні твердо поставили Віктора Некрасова, Ліну Костенко, Миколу Вінграновського, Івана Драча, Віталія Коротича, Євгена Летюка (трохи пізніше до чорного списку надовго потрапив Василь Симоненко; настала черга, вже за тяжчим рахунком, і Івана Світличного, Євгена Сверстюка та багатьох інших). Не було кінця і краю засіданням, зборам, активам, "мітингам", резолюціям — кампанія проробки переростала в божевільну "психічну атаку". На розширеному засіданні президії правління СПУ 15 березня один з її керівників, нині покійний, від імені "могутнього багатонаціонального колективу радянських письменників" грізно застерігав "старих і молодих одинаків, які надто вже зарвалися": "Схаменіться, поки не пізно. Не ганьбіть себе остаточно: радянський народ терплячий, але всьому є кінець" (звіт про засідання опубліковано в "Літературній Україні" від 19 березня 1963 р.). Це вже була пряма погроза. В числі від 5 квітня "Літературна Україна" повідомила про зустріч низки провідних українських письменників із робітниками заводу "Арсенал". Робітники, повідомляла газета, "гаряче підтримували настанови партії, спрямовані на дальший розвиток літератури і мистецтва, гостро засуджували ідейно хибні позиції та відступи від методу соціалістичного реалізму в творах В.Некрасова, І.Еренбурга, Є.Євтушенка, А.Вознесенського. Справедливі докори були висловлені, зокрема, на адресу І.Драча, М.Вінграновського, які в своїй творчості припускалися ідейно нечітких, плутаних тверджень і формалістичних викрутасів". Аналогічні звинувачення були підтримані й на офіційному рівні — в доповіді тодішнього першого секретаря ЦК КПУ М.Підгорного на нараді активу творчої інтелігенції та ідеологічних працівників України 8 квітня та у виступах на ній. А потім — у численних газетних публікаціях та, звісно ж, "листах трудящих", якими рясніли шпальти газет. Особливо зворушливим було одностайне люте піклування про чистоту і прозорість українського поетичного слова — у розвиток тези тов. М.Підгорного: "Формалістичні викрутаси із словом неодмінно приводять до викривлення і затуманення ідейно-художнього змісту творів. А що справа стоїть саме так, свідчать деякі твори молодих поетів М.Вінграновського, І. Драча, Л.Костенко" ("Літературна Україна", 9 квітня 1963 р.). Проте, хоч як ускладнилась ситуація для молодих поетів, зокрема для І. Драча, М.Вінграновського, Л.Костенко, вони вже встигли здобути авторитет, завдяки якому їх уже важко було просто "викреслити" з літератури. Влада не повторила цієї помилки щодо молодших, і наступну хвилю талановитих поетів просто вже не пускали до друку — В.Голобородько, В.Кордун, В.Ілля, М.Воробйов, Г.Кириченко десятиліттями не могли надрукувати свої книжки, а Григорій Тименко двадцятидволітнім юнаком безслідно зник із життя за нез'ясованих (і ніким не з'ясовуваних) обставин… Для посилення кампанії в Україну приїхав сам Олександр Євдокимович Корнійчук, який останніми роками, бувши головою Всесвітньої ради миру, жив чи то в Москві, чи то в якомусь міжнародному соціалістичному просторі. Він провів тут відкриті партійні збори київських письменників (на які були запрошені й позапартійні), які мали завершити розгром баламутників. Однак свята не вийшло. Про це можна було здогадатися навіть із тенденційного повідомлення "Літературної України" в числі від 29 квітня 1963 р. під заголовком "Берегти честь і славу радянської літератури". Рутинний вихолощений звіт, але в ньому було кілька загадкових моментів. "Не задовільнив збори виступ В.Некрасова…". "Зробив спробу пом'якшити критику… В.Коротич". "Не задовільнив учасників зборів і навіть викликав обурення плутаний, місцями абсурдний і безтактний виступ І.Дзюби". Читач, який звик до шахрайського жаргону нашої тодішньої преси, здогадувався, що бажаної одностайності на зборах не було і що не обійшлося без "ексцесів", тобто проявів незгоди з начальством. Мій же виступ обурив начальство не тільки тим, що я намагався спростувати звинувачення на адресу Віктора Некрасова та російських і українських поетів, а й особливо тим, що я непоштиво висловився про виступ Хрущова на "історичній зустрічі". …Минуло півстоліття. На теперішній погляд може здатися, що витівки Хрущова були зовсім безглуздими. На жаль, це не так, справа була серйознішою. За всієї своєї імпульсивності Хрущов був незмінно безпомильний у визначенні напрямків ідеологічних ударів, і загальнодержавна облава на "формалістів", "абстракціоністів", "дьогтемазів" не була його дурною забаганкою: хоч і сумбурна формою, вона була цілком логічною по суті — припиняла спроби ухилитися від політичного нагляду, сховатися в "заумні" способи вираження або в інтелектуальні тонкощі; підтверджувала несхитне в тоталітарному суспільстві право державного керівництва контролювати не лише суспільну думку, а й характер та форми всіх мистецтв. Це державне мислення пережило й самого Хрущова, хоч поступово втрачало свою несамовиту енергію.
|
Головна 
