Освіта більше не гарантує високий соціальний статус - 3 Грудня 2012

Про зростаючу доступність вищої освіти свідчить динаміка охоплення вишівським навчанням сільської молоді. Якщо в 2005/06 навчальному році питома вага вихідців із сільської місцевості у загальній кількості зарахованих становивла 30,6%, то в 2011/12 навчальному році - вже 35,7%.

Внаслідок освітніх реформ період шкільного навчання збільшений з 10 до 11 років (спочатку період шкільного навчання передбачалося збільшити до 12 років, але потім виникли побоювання, що дворічна відсутність випускників матиме негативні наслідки для економіки, а головне - для системи професійного навчання, особливо вишівської, яка і так зіткнулася з дефіцитом абітурієнтів, обумовленим демографічним фактором), вишівського навчання - з чотирьох-п'яти до п'яти-шести років.

Безперервність переходу від шкільного до вишівського циклу освіти і подовження загальної тривалості періоду навчання означають подальшу відстрочку виходу молоді на ринок праці. Це поряд зі становленням сучасної моделі репродуктивної поведінки (більш пізній вік вступу в шлюб і народження дітей), задекларованим переходом на контрактну основу комплектування армії, зміною суспільних уявлень і очікувань щодо соціальної ролі окремих вікових груп дає підстави для перегляду вікових меж періоду дитинства - фактично воно триває, принаймні, до 20 років.

Разом з тим, слід розуміти, що внаслідок масового характеру вища освіта поступово втрачає функцію соціального ліфту: наявність вишівського диплому перестає бути безумовною гарантією високого соціального статусу, адже такі дипломи є у переважної більшості молодих людей.

Тотальний характер вищої освіти загострює проблему невідповідності між придбаним освітньо-кваліфікаційним рівнем і фактичним кваліфікаційним рівнем, якого вимагає виконувана робота. Виділяють два типи кваліфікаційних невідповідностей:

Невідповідність технологічного укладу вітчизняної економіки високому освітньому рівню населення призводить до порушення нормального процесу відтворення людського капіталу, внаслідок чого освітні переваги не реалізуються повною мірою у високий рівень життя і сталий розвиток. Україна, яка не поступається за освітнім рівнем населення більшості високорозвинених країн, в чотири-п'ять разів відстає від них за показником середньоосібного валового національного доходу і більш ніж на десять років - по очікуваної тривалості життя, займаючи в глобальному рейтингу країн за індексом людського розвитку лише 76-у позицію.

Зараз в Україні найбільшими секторами зайнятості є малопродуктивні з усіх точок зору торгівля (переважно дрібних форм, найчастіше ринки та інші види вуличної торгівлі) та сільське господарство (в основному в особистих селянських господарствах). Промисловість займає третє місце по чисельності зайнятих, однак в структурі персоналу промислових підприємств переважають низькотехнологічні підгалузі (добувна, харчова, металургійна). Природно, з такою структурою зайнятості масштаби надлишкової кваліфікації неминуче будуть рости.

Рішення проблеми слід шукати, звичайно ж, не в обмеженні доступу до вищої освіти, як пропонують деякі представники влади та бізнесу, а в створенні сприятливих умов для повної і продуктивної зайнятості населення. Політика повинна бути спрямована не тільки на розширення можливостей вибору робочих місць, але і на формування нової моделі трудової поведінки, в якій увага буде зосереджена на змісті виконуваної роботи і можливостях розвитку, а не тільки на розмірі заробітку або інших матеріальних вигод.

Нагадаємо, як наголошується в доповіді, підготовленій до Всесвітньої конференції ЮНЕСКО з вищої освіти 2009-го року, глобальна експансія вищої освіти, що спостерігається з другої половини ХХ століття, має об'єктивні економічні, соціальні і політичні передумови: становлення постіндустріального економічного укладу і перехід до економіки знань , зміна технологій, урбанізація, просування гендерної рівності, зростання добробуту, розвиток інфраструктури і самої освітньої сфери, в тому числі приватного сектора. Нині в більшості країн світу вища освіта є необхідною умовою соціальної мобільності і економічного успіху.