На одній з лекцій, професор розповідав про масові знищення вірмен турками під час Другої Світової війни. Студент Лемкін, вражений масштабами трагедії, спитав, чому винні за це не понесли відповідальності, а у відповідь почув, що це були внутрішні справи Туреччини. Коли ж молодий Рафал продовжував наполягати на тому, що винні повинні були бути покарані, він почув простий, але достатньо красномовний приклад. Професор пояснив студентам цю ситуацію на прикладі господаря, який має курник. Він може взяти і вирізати всіх курей, може залишити їх. Те саме, на його думку, було із державою та її громадянами. Більша частина населення земної кулі, не усвідомлює в який щасливий період історії вона живе. В час, коли існування понять «права людини», «поваги» до них та навіть їх «захисту». До середини ХХ ст. суверенітет держави в межах своїх кордонів, передбачав і практично беззаперечний «карт бланш» на вчинення будь яких дій щодо своєї території чи населення. Проте наслідки такої ситуації виходили за межі держав і мали велике значення і на міжнародній арені. Населення було ресурсом, інструментом, резервом – але тільки не тим, кого треба захищати і чию безпеку слід гарантувати чи навіть замислюватися над цим. На міжнародній арені ситуація мало чим відрізнялася. Слідуючи аксіоматичному правилу Людовіка Чотирнадцятого: «Держава – це я!», правителі, уособлюючи державу, приділяли втратам сотень і тисяч загиблих в ході конфліктів, часто невиправданих нічим крім звичайних примх, уваги не більше, ніж втраті фігури на шаховій дошці. Пріоритетність державних інтересів над інтересами народу і окремих особистостей мала далекосяжні наслідки для міждержавних відносин протягом практично всієї історії людства. Гори трупів на полях битв і згарища від пожеж та руйнувань на місці міст і сіл були притаманні як війнам між Римом і Карфагеном в третьому столітті до нашої ери, так і нескінченним баталіям наполеонівської епохи через дві тисячі років. І лише у виключних випадках певні аспекти людської безпеки відігравали роль в світовій політиці. Попри все, процеси розвитку гарантій людської безпеки мали місце завжди. Ще в стародавні часи починають зароджуватися правила, які гарантували безпеку окремих категорій осіб (жінок, дітей, мирних жителів, полонених) в ході збройних конфліктів. Майже всі акти конституційного характеру, починаючи від Великої хартії вольностей містили в собі норми, які були спрямовані на захист людської особистості та її безпеки. Але для того, щоб забезпечення людської безпеки – як індивідуальної, так і колективної – стала імперативним зобов’язанням, знадобилося кілька страшних трагедій. Масові знищення болгар в 1876 р. та вірмен в 1915 р. турками, Голодомор в Україні 1932-1933 р., Голокост під час Другої Світової війни – лише ці події змусили міжнародну спільноту усвідомити все значення людської безпеки і забезпечувати її в тому числі і на міжнародному рівні. В ІІ-й пол. ХХ ст. – на поч. ХХІ ст. ситуація досі залишається далекою від ідеалу. Геноциди в Руанді та Боснії, терор «червоних кхмерів» в Камбоджі, винищення груп людей в Сьєрра-Леоне, Уганді, Тиморі-Леште і т.п. є беззаперечними. Але так само беззаперечною є і однозначно негативна реакція світової спільноти на ці факти, яка часто супроводжується фактичними діями для їх припинення (гуманітарні інтервенції і т.п.). Можна багато говорити про те, що таке втручання є неприпустимим, але світ з початку ХХ ст. змінився. Крім того: навіть загроза такого втручання, яке майже неминуче тягне за собою повалення існуючих режимів в державі де здійснюються порушення, не здатне повністю викорінити такі явища. А що було б, якби загрози такого втручання не існувало? Відповідь очевидно – метафора про курник і курей, і далі б залишалася однією з концепцій міжнародних відносин. Рафал Лемкін ставив своє питання ніби передчуваючи майбутню трагедію єврейського народу, до якого він належав. Але його реакція на цю заяву, була зумовлена мабуть не стільки здивуванням з логіки держав, як шоком з того, що сам професор вважав такий стан справ нормальним. Адже саме ставлення окремих людей до тих чи інших речей чи ситуацій і творить їх. І саме ЛЮДИ, а не аморфні держави відбирали в людей зерно під час Голодомору 1932-1933 рр., запускали газ в камери під час Голокосту і натискали курки автоматів під час різні в Сребреніці у 1995 р. Держави тільки забезпечують і гарантують людську безпеку. Але в конституціях практично всіх країн встановлено, що джерелом верховної влади є народ, а народ складається з окремих громадян. Нам можуть дати в руки зброю або ми можемо отримати владу, але тільки від нас самих залежить як ми нею скористаємося. Відмова від виконання завідомо злочинних наказів є презумпцією, яку ніхто і ніколи не заперечить. На міжнародному рівні можуть бути встановлені тільки основні стандарти забезпечення людської безпеки у міжнародних відносинах. Але рішення приймаються окремими людьми. Тому основна доля людської безпеки у світовій політиці залежить саме від окремих індивідів. Автор: ГОРОДИСЬКИЙ Іван – магістр міжнародного права, аспірант кафедри міжнародного права, Львівський національний університет ім. І. Франка.
| 
Головна 
