Вигравай — не працюй?

Надії багатьох реформаторів початку ери незалежності на те, що все у житті країни, навіть і в гуманітарній сфері, відрегулює ринок, не справдилися. Сподівання на повернення у життя релігії, яка, здається, знайшла спільну мову із сильними світу цього, але не з тими, хто нині страждає й потребує підтримки, на її помітну виховну роль залишилися не реалізованими. Як наслідок — розгул бездуховності, споживацькі настрої, армія наркоманів і безпритульних, мільйони безробітних. 

Погляньмо: маємо щорічно близько 150 тисяч вакансій і водночас — понад 1,4 мільйона безробітних! Мало хто рветься йти працювати будівельником, муляром чи зварником. У селах фермери не допросяться робітників на збирання овочів чи фруктів. Багатьом вигідніше спокійно отримувати мінімальну допомогу безробітним, аніж працювати в полі. З'явилося багато людей, особливо серед молоді, які просто не хочуть і не вміють працювати. Новітні сільські пролетарії Лушня, Матня і Пацюк зі сторінок роману Панаса Мирного "Хіба ревуть воли, як ясла повні" нині стали реальністю. Безпросвітність і безперспективність руйнують наші національні риси — працелюбність, взаємовиручку, колективізм. До цього підштовхують і всілякі теле-шоу на кшталт "Виграй мільйон". Вигравай — не працюй! Утім, праця для українців у всі часи була не тільки засобом виживання, а й моральною категорією. Ледачого, злодія і брехуна в народі не любили й висміювали. 

Вражає звичка багатьох жити в бруді, як наслідок — занехаяність наших міст, сіл, помешкань. Хоч як прикро казати, проте навіть деякі школи та дитячі садки, будинки культури, університети не завжди є взірцями культури. Бур'яни на вулицях у селах, подвір'ях, бруд, гори побутового сміття, розбиті дороги — все це викликає в людини апатію, породжує безкультур'я, впливає на професійні якості робітників. Колись графа Льва Толстого цар відправив до Європи вивчити, як працює тамтешня школа, у чому секрет її успіху. Майже півроку молодий Толстой вивчав діяльність іноземної школи і дійшов висновку, що освіта в Європі така ж недосконала, як і в Росії. Але звідки ж тоді беруться славнозвісна німецька виробнича дисципліна і швейцарська точність? Граф Толстой побачив секрет у тому, що скрізь існує традиція: після школи діти йдуть до батьків у мануфактури, лавки, музеї і навчаються там технологій, дисципліни, акуратності. 

Майбутній письменник робить висновок — навчає не так школа, як саме життя. Чого навчать брудні під'їзди, побиті дороги й ліхтарі, темні вулиці, обдерті стіни та розтрощені ліфти? Чого варті засмічені галявини всіх лісів і лісосмуг, куди скидаються тонни побутового сміття, біля яких щодня ходять діти, батьки і, до речі, самі лісники. 

Вважаю, що головна проблема України — в морально-духовному занепаді, споживацьких настроях, терпимості до політиків-брехунів, злодіїв, відсутності у багатьох бажання бути господарем на своїй землі, вироблення у молоді звички трудитись, відсутності справедливої винагороди за чесну працю.

Переконаний: жодних позитивних змін в Україні не буде без формування ясних цілей розвитку країни, без зміни виховних устоїв, без особистого прикладу лідерів країни. Згадаймо, як ми свого часу працювали вдома, у шкільних майстернях, на дослідних ділянках, колгоспних полях, в учкомбінатах. Як пишалися успіхами країни в космосі, подвигами полярників, досягненнями вчених, рекордними врожаями. У моєму селі на Кіровоградщині колись скрізь були квіти, прокладені тротуари, сьогодні — бур'яни й занепад. 

Напевно, відродження України слід розпочинати зі зміни ставлення до дітей у сім'ї, до організації родинного обійстя, до системної роботи з наведення ладу на всій території України, в т.ч. і в під'їздах, кожній квартирі чи будинку, прибудинкових територіях, вулицях, парках і скверах, а також на виробництві. Видатний український педагог Олександр Захаренко зауважив: "Ми звикли жити в бруді", — і боровся з цією звичкою, показував приклад, як її подолати.

Господар своєї землі

Невідкладно мають бути розроблені кілька національних проектів, серед них — головний "Я — господар своєї землі". Він повинен розпочинатись із розробки нової системи, зміни підходів до виховання дитини в сім'ї. Педагоги і психологи мають, із урахуванням вікових особливостей, національних традицій, підготувати перелік завдань, вправ, занять, підручників і посібників для дітей та батьків. Вчені академії педнаук, педуніверситетів і училищ покликані, врешті-решт, опуститись на грішну землю і, засукавши рукави, разом із учительством на практиці організовувати цю справу. При цьому дитяча посильна праця, фізична культура і спорт мають стати обов'язковими в сім'ї, гарною і доброю звичкою, яка позитивно впливатиме на здоров'я дітей. Звичка трудитись, виховання акуратності, здатності осмислити значення того, що робиш, гордості за зроблене — ось головні завдання на цьому етапі для дитини. 

Аналогічні завдання потрібно вирішити і в дитячих садочках. Набір ігор, у т.ч. й комп'ютерних, розробка дитячих розвивальних конструкторів, участь у прибиранні територій, приміщень, прищеплення звички трудитися, пошук найкращих моделей діяльності, розробка розвивальних навчальних соціально-економічних ігор тощо — ось неповний перелік завдань перед дошкіллям. На це держава повинна не шкодувати грошей. 

У пошані мають стати уроки праці, а точніше — уроки господарювання. Все це потребує нових наукових ідей, розробки програм, обладнання. Без цього не буде нового українця — патріота, господаря своєї землі. Дивіться — продуктивність праці одного українця, якість його роботи в рази нижчі, ніж у поляка, не кажучи вже про німця чи японця. Хіба ж наша країна в таких умовах вийде колись із кризи? 

Переконаний, що при оновленні справи навчання і виховання, її зв'язку із практикою, бізнес, особливо великий, вкладе у цей проект гроші. Вигода очевидна. Виховання працелюбності, поваги до старших, розумного обмеження споживання, доброти, культури, поваги до праці, національних традицій, виховання національної гордості, дисципліни, звички трудитись — ось це і буде складовою національної ідеї. 

Потрібен новий Учитель

Істотного оновлення потребують навчальні плани та програми закладів педагогічної освіти. Треба подолати снобізм окремих вчених, педагогів, які останніми роками продавили вивчення багатьох тем і предметів, не потрібних дітям та суспільству. На жаль, продуктивна праця, виробниче навчання пішли з багатьох шкіл. А в тій-таки Німеччині понад 80% дітей обов'язково проходять через професійну робітничу підготовку. Мова не про повернення до старого, а про сучасні методи освоєнням нових технологій, навчання дітей давати собі раду. 

Вченими доведено, що людина, котра має добру координацію рухів, може майструвати, — краще сприймає абстрактні речі, математику, фізику. Про це у своїх працях писав і Василь Сухомлинський, який із допомогою спеціальних уроків та вправ істотно підвищував здатність до навчання навіть розумово відсталих дітей. Активно сприяють розумовому розвитку і гра дітей на музичних інструментах, малювання, ліпка тощо. Це вимагає нової якості як школи, так і позашкільного виховання. Звідси — потребує якісних змін підготовка вчителя. Особливо її практична складова. А як це зробити на абсолютно відсталій матеріально-технічній базі педвузів? Хто ж допоможе нашій державі, дітям, як не вчитель. Настав час запровадити психолого-педагогічний відбір майбутніх педагогів. Пригадаймо: в чому був секрет виховної системи Антона Макаренка? Не в примусі й дисципліні, а перш за все у педагогічній творчості, мудрому поєднанні освітнього і виробничого процесів, використанні виховної ролі колективу.

Доцільно було б доручити колективам будівельних університетів спроектувати території всіх типів навчальних закладів — від дитячого садка, школи, ПТУ до вузу. Хай студенти, випускники шкіл зроблять конкретні проекти озеленення, організації території, реконструкції чи ремонту своєї рідної школи. Це варто робити з урахуванням природно-кліматичних умов. Нині маємо багато фахівців із садово-паркового мистецтва, а українського Версалю як не бачили, так і не бачимо. Натомість у більшості шкіл не знайдете дослідних ділянок, гарних квітів, клумб, дерев, немає казкових міні-парків. А по приклади ходити є куди, — відвідайте хоча б колишню школу Олександра Захаренка у селі Сахнівка на Черкащині із її 20-ма гектарами відмінно впорядкованої території. Є багато й інших чудових прикладів.

Чому б уряду не повернутися до державної програми "Школа майбутнього", де можна було б відпрацювати найсучасніші підходи до навчання і виховання дітей, збереження їхнього здоров'я, стимулів діяльності педагогів?

Країна без патріотизму — країна без майбутнього

Перед країною, її елітою лежить не піднятий пласт формування у молоді, всієї громади патріотизму, поваги до країни, її культури та історії. Слід остудити, змінити орієнтири на непомірне збагачення, раз і назавжди засудити демонстративне багатство, рішуче долати соціальну нерівність. Без цього якісних змін не буде. 

Не можна нескінченно педалювати теми, що ятрять душі людей. Хай ламають списи навколо дражливого науковці. Правильно писала Ліна Костенко, що кожній нації є за що посипати голову попелом, тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Не треба чорнити все минуле. Бо на мерзлоті критики ніколи не виросте дерево державності. Тож матимемо лише мертвий стовп псевдодемократії й олігархії. Свого часу колектив Інституту українознавства Міносвіти розпочав розробку національної програми виховання дітей. Було затверджено концепцію, почалась розробка методик, підбір виховного інструментарію для кожної вікової групи, класу, курсу. Хай нині спробує випускник педвузу організувати якийсь вечір чи свято у своєму краї, провести бесіду чи розмову з вихованцями. Де брати матеріали? Їх немає! А така робота вкрай потрібна, до неї треба долучити вчених-істориків Національної академії наук, викладачів університетів, найкращих учителів-новаторів. Гуманітарії України заборгували своєму народу, часто працюють на свисток, стали такою "річчю в собі". І, врешті-решт, колись ця армія гуманітаріїв повинна ж попрацювати на інтереси громади, сконструювати, за порадою Ліни Костенко, головне дзеркало, гуманітарну ауру нації, комплекс гуманітарних наук із літературою, освітою, мистецтвом, який нині давно застарів.

Величезна відповідальність, невикористаний ресурс мають українські журналісти, електронні ЗМІ, інтернет. Вони навіки заборгували своєму народу, всуціль комерціалізувалися. Пропаганда споживацьких настроїв, обожнювання культу багатства, насилля, сексуального безкультур'я вже дало свої негативні плоди. Журналістам не можна лишатися осторонь виховання молоді, патріотизму та відчуття господаря, формування морально-духовного обличчя народу. Спеціальні пізнавальні і виховні програми, дискусії, поширення світового досвіду мають стати правилом на кожному каналі. Це слід законодавчо закріпити. Погляньмо — уряд президента США Обами лише на нинішній рік виділив 4 млрд дол. на підготовку спеціальних електронних ігор для розвитку дітей, природничо-математичних здібностей. А ми що?

Україна відбулася як держава, набула зовнішніх атрибутів, але всередині в нас не відбулося облаштування і розбудови внутрішнього життя, ми не є однорідним народом, однією нацією. Протистояти жорсткому глобальному світу, конкурувати з розвиненими країнами дуже важко. Роз'єднаний народ, ворогуючі еліти, люмпенізоване суспільство, молодь без ідеалів і переконань, без уміння трудитися, забезпечувати і примножувати гарне заможне життя не зможуть. Пригадую, як під час акції "Україна без Кучми" президент Польщі Олександр Кваснєвський показав у Варшаві делегації з України круглий стіл, за яким у часи Пілсудського, Ярузельського політики Польщі знаходили компроміс. Вважаю, що таким умовним столом українського примирення і розквіту можуть стати згадані вище проблеми. Над цим мусимо разом задуматись, а відтак братися до цієї важкої, але вкрай необхідної праці.